Зірки - Артём Лоик

Ніяк не надивлюсь… Хоч за вікном все теж…

Але ти бачиш значно далі, друже, як ростеш…

Але ти бачиш значно більше, друг, і зазвичай

Ти бачив свою радість, а розгледів там — печаль…

Ти бачив свою силу, а розгледів свою — біль…

І бачив в тому — цукор, а розгледів в тому — сіль…

Але з кожним своїм кроком натираючи мозолі

Ти зміг побачити, що є і цукор в тої солі!

Із ростом розумів, де холодно від злив, —

Твій корінь, що в тобі заритий Господом — міцнів!

А де світило сонце, було тепло, де високо

Зійшло твоє коріння, чи творіння і засохло…

Де бачились лучі від сонця, де долав

Перепони — зрозумів, що дійшов тільки до ламп!

І вимкнувши їх всі, дописавши свої шпори

Ти думав там стіна, придивився вийшла — штора!

Ніяк не надивлюсь, — до мене скрізь роки

Човнами із калюж пливуть мої зірки…

І падають, як раз, до босих моїх ніг!

І я біжу, але ніяк не добіжу до них!

Ніяк не надивлюсь, — до мене скрізь роки

Човнами із калюж пливуть мої зірки…

І падають, як раз, до босих моїх ніг!

І я біжу, але ніяк не добіжу до них!

Ніяк не надивлюсь… Із друзями росту…

Спочатку бачив повну пляшку, а потім пусту…

Спочатку бачив дружбу нашу, а потім розлом…

І те що нас звязало виявилось не вузлом…

Писав до забуття, все навів, а потім — стер…

Де бачив своє життя, — розгледів свою смерть…

Там, де бачив повний злет, — виходить низько впав…

Де бачив по пояс все, — ледве подолали вплав…

Побачив свої цілі, придививсь — вони не цілі!

Бачив яблуко Адама, придививсь — воно в руці є…

Так бажені без тями — гострі вершини гір, —

Лишились камінцями у розбитих берегів…

Де море стало річкою, а в річку неба крізь

Упала зірка нічкою, поки я ріс і ріс…

Зробила її калюжою, під ноги дітвори

Де ще плавають — не тонуть нескорені зірки!